Продовжуємо рубрику та знайомимо вас із Яною Манько — студенткою, яка наважилась вийти за межі звичного й поїхала до США за програмою обміну. Про страх, відмови, людей і досвід, який змінює мислення — далі в інтерв’ю.


— Розкажи трохи про себе: як тебе звати, де навчаєшся?

Мене звати Яна Манько. Наразі я завершую навчання за спеціальністю журналістика в Національному університеті «Острозька академія». Мені вже виповнився 21 рік, а я досі не заробляю мільйони, не маю принца на білому коні та й взагалі іноді забуваю пити каву з корицею. Але жоден із цих пунктів не заважає мені НЕ накручувати себе успішним успіхом, бо для мене успіх — це коли страшно, але ти йдеш і замість «колись» обираєш «зараз».

Саме так у моєму житті з’явилися можливості за межами мого маленького міста. Під час навчання в українському університеті я розуміла, що нічого не падає на голову просто так, а для того, аби щось отримати потрібно докласти багато зусиль. Так і сталася зі мною Португалія, де я навчалася в Університеті Внутрішньої Бейри, а згодом ще й отримала можливість доєднатися до програми Southwestern Advantage у США. Наразі це та програма, яка змусила мене максимально вийти із зони комфорту та побачити більше, ніж я могла собі уявити.

‍

— Як тобі вдалося потрапити на програму та пройти відбір?

Взагалі, я про цю програму раніше ніколи не чула, і, напевно, це той випадок, коли програма знайшла мене. Мені зателефонували й запропонували просто послухати презентацію. А далі було два варіанти: або мені відгукується ідея і я йду далі — слухаю більше про програму, проходжу етапи відбору, фінальну співбесіду, де вже дивляться, чи я підходжу як кандидатка; або я розумію, що це не моє. Тому що це програма challenge-формату, і вона точно не для всіх — не кожен студент готовий до такого досвіду.

Я зрозуміла, що треба пробувати, бо мені дуже сподобалася сама ідея й те, що ця можливість здатна мені дати. Для мене це насамперед про формування софт-скілів, навичок, які максимально корисні в житті й які я, чесно кажучи, навряд чи змогла б здобути в такому форматі, перебуваючи лише в Україні.

Насправді, проходити співбесіди не так важко, якщо ти людина, яка підходить для цієї програми. Якщо ні — тоді, звісно, буде значно складніше.

— У чому полягає основна ідея програми?

Почну з того, що всі, мабуть, бачили в серіалах дітей-скаутів, які в Америці ходять від дверей до дверей і продають печиво. От ми працюємо за схожим принципом — тільки ми не діти й продаємо не печиво, а освітні продукти.

Тобто ми працюємо у сфері продажів. І саме це мене найбільше зацікавило. Бо якщо класичний Work and Travel — це здебільшого про сферу обслуговування, то тут мова про розвиток власного бізнесу, вміння продавати, комунікувати, брати відповідальність за результат і взаємодіяти з дуже різними людьми.

І чесно, я не повірю, якщо хтось скаже, що існує професія, де не потрібні комунікативні навички й розуміння продажів. Це база, яка працює всюди.

‍

— Яким чином проходила підготовка?

Коли я вже остаточно пройшла відбір, до літа ми з іншими людьми вчилися працювати у продажах та бізнесі, комунікувати, розбиратися в процесах, а вже влітку застосовували все на практиці. 

Навчання було непростим, але це, насправді, великий плюс. Коли вже приїжджаєш, то розумієш контекст і вимальовується розуміння, що робити, хоча все одно страшно. З іншого боку, якби не було страшно – не було б і сенсу летіти.

‍

— Розкажеш про перші враження від США?

Колись Америка для мене була чимось надто далеким. Я не могла повірити, що реально лечу туди. Коли приїхала, враження були двоякі: з одного боку, все те ж саме, а з іншого – дуже багато відмінностей. 

Найбільше мене вразили люди. Вони дуже відкриті, постійно усміхаються, легко йдуть на контакт. Американці можуть просто сказати «Hi, how are you?» незнайомій людині, і це для них нормально. Вони готові допомогти, підказати, поділитися досвідом.

І найцікавіше — я привезла це додому. Коли повернулася — ловила себе на тому, що постійно посміхаюся, коли говорю. Аж щоки боліли.

‍

— Розкажи трішки про побут ?

Враховуючи, що в нас у програмі є чіткий розклад і певні правила, бо це все-таки челендж, — було дуже цікаво. Тому що життя в Україні й життя в Сполучених Штатах дуже різні у побутових речах.

Наприклад, їжа. Я не можу сказати, що вона краща чи гірша — вона просто інша. Дуже багато фастфуду, реально багато напівфабрикатів. І все, що ми бачили у фільмах чи серіалах — це не фейк. Вони справді купують продукти великими обсягами, холодильники завжди заповнені, постійно бачиш посилки з Амазону біля дверей, бо вони багато замовляють онлайн і захаращують будинки різними речами. Тобто стиль споживання зовсім інший.

Але найкрутіше — це те, що ми живемо в американських сім’ях. Не окремо, не просто як студенти десь у квартирі, а саме з родинами. І ти реально бачиш, як вони живуть, як спілкуються, як влаштований їхній побут. Це вже не туристична Америка, а справжнє повсякденне життя.

І це був дуже крутий досвід, бо ти не просто подорожуєш, а повністю занурюєшся в культуру зсередини.

‍

— Як наважилася поїхати на цю програму?

Дуже багато людей питають мене, як я наважилась поїхати вперше і далі наважуюся. Бо це дійсно непросто — інший континент, інша країна. І не просто поїхати, а ще й витримати програму, закінчити літо та повернутися знову, ще й уже як менторка.

В мене є правило: якщо мені страшно — значить у цьому є сенс. Якби мені було не страшно, якби це було звично й комфортно — у цьому б не було росту. Комфорт — це таке тепле джакузі: приємно, але ти там не змінюєшся. Тому я для себе вирішила: якщо є страх, значить туди й треба йти. Бо розвиток для мене важливіший за спокій.

І так, це важко. Ти працюєш із людьми, а люди різні. Ти чуєш багато «ні». Дуже багато. Я буквально жила в цих «ні». Але між ними завжди були «так». І за цими «так» — люди, історії, досвід, якого ти ніде більше не отримаєш.

Одного разу мені відкрив двері чоловік, який виявився братом піаніста гурту ABBA. І я б ніколи в житті не зустріла цю людину у звичайному житті в Україні. Ми говорили про життя, досвід, і він сказав фразу, яка мені дуже запам’яталася: «Якщо я завтра помру, я не шкодуватиму, бо прожив своє найкраще життя». А це лише одна історія з тисячі.

От завдяки таким моментам, таким людям і таким розмовам я розумію, що страх був вартий того, аби через нього пройти.

‍

— Що тобі дала ця програма?

Цей досвід дуже сильно мене змінив. Звісно, я не стала «іншою людиною», я залишилась Яною, просто з іншим мисленням, іншою впевненістю й іншим ставленням до труднощів.

Ця програма вчить на власних помилках. Вчить помилятися і не здаватися. Навіть коли чуєш 50 «ні», ти знаєш, що за наступними дверима може бути те саме омріяне «так».

Одного разу, коли мені було дуже важко, одна жінка написала мені пораду на папірчику фразу, яку я досі пам’ятаю: «Don’t try to be the best, just do your best.»

За літо було дуже багато таких історій, розмов, людей, які щось залишили в мені. Тепер я точно знаю, що в старості мені буде про що розповісти онукам :) А це було лише перше літо.

І для мене головний висновок простий: боятися — це нормально. Погано не боятися, а не наважитися. Бо якщо вже й шкодувати, то краще про зроблене, ніж про те, на що так і не зважився.

‍

— Які слова ти б сказала наостанок?

‍

Насправді я часто ловлю себе на тому, що говорю фразами, які звучать як цитати з Pinterest. Але смішно те, що я їх не читала — просто життя саме до них привело. Коли ти починаєш виїжджати зі свого звичного світу, пробувати нове, падати, підніматися — ці «розумні фрази» в тебе з’являються самі.

Я дуже вірю в просту річ: іти треба туди, де страшно. Бо якщо не йти — мрії так і залишаться мріями.

Також… що б не сталося, треба продовжувати. Просто продовжувати.

І, напевно, моя улюблена фраза — якщо перед тобою зачинили тисячу дверей, постукай у тисяча першу. Бо десь там точно є твої люди, твій шанс і твій досвід.

‍